Історія України

Хліб — найпопулярніший, найбільш значущий атрибут слов’янського харчування. “Хліб — усьому голова”, “Хліб та вода — козацька їда”, “Без хліба суха бесіда” — гово­рить народна мудрість. Хліба споживають завжди багато, він поживний і смачний. З ним смачне все: чи то рідкі перші страви, чи гарнір, м’ясо, риба, овочі, молоко; навіть баш­танні з хрусткою рум’яною скоринкою — неперевершена на­солода. Українці полюбляють і пшеничний хліб, і житній, і прісні коржі.

Хліб — це символ добробуту, гостинності, хлібосольства. Протягом віків у народі вироблялося ставлення до нього як досвященного предмета. Крихти й уламки хліба не можна ви­кидати, їх слід віддавати птиці чи худобі. За гріх вважається недоїсти шматок хліба, а якщо такий шматок падає на землю, годиться підняти його, почистити від пилу, поцілувати й до­їсти. Розділити з кимось хліб-сіль означає подружитися, по­брататися. Зустрічати хлібом-сіллю дорогих гостей або моло­дят — цей звичай, що має глибоке коріння, дійшов до нашого часу й супроводжує весілля.

У традиційному інтер’єрі селянської хати колись хліб-сіль, покриті рушником, були необхідним атрибутом. Запрошуючи до столу, господар казав: ....

6 лютого 1996 року відбулась передача британської антарктичної станції «Фарадей» Україні. Над станцією було піднято український прапор та присвоєно нове ім’я – «Академік Вернадський». Відтоді Національний антарктичний науковий центр щороку відправляє на станцію наукові експедиції.

Варто зауважити, що українські вчені завжди брали активну участь у науково-дослідницькій праці з вивчення Південного полюса Землі. Але після розвалу союзу росія оголосила себе правонаступницею володіння антарктичними станціями колишнього срср і категорично відмовила Україні в передачі навіть однієї з них.

Повернення України в Антарктиду не було легким. Упродовж тривалого часу науковці наголошували на необхідності відновлення та продовження діяльності в Антарктиці – до державних органів України надсилалися листи, вчені виступали з заявами і зверненнями. Зрештою в липні 1992 року тодішній Президент України Леонід Кравчук видав указ про участь України у дослідженнях Антарктики, парламент схвалив документи про приєднання України до Антарктичного договору, а 26 жовтня 1993 року було утворено Центр антарктичних досліджень.

У листопаді 1993 року Велика Британія поширила серед посольств інформацію про бажання передати свою станцію Фарадей на острові . . . . .

Хто з нас із дитинства не захоплювався численними ско­ромовками й навіть не намагався вигадати свої? Так, це дуже захопливо й весело, намагатися взяти владу над своїм язиком, аби здивувати приятелів вправністю володіння найскладнішими сполученнями слів. Адже вони такі смішні Ж цікаві. Давайте хоч на якийсь час повернемось у казковий світ дитинства та спробуємо швидко-швидко промовити такі народні . . . . .

Борщ — одна з найпопулярніших серед українців страв. Зазвичай його називають червоним,
готують на м’ясній юшці, з капустою, буряком, морквою, петрушкою, пастернаком, картоплею — хто як. Можна затовкти або засмажити галом із часником і цибулею, засмачити сметаною.

Другий різновид борща — щавлевий, зелений, або весняний. Його варять з молодим щавлем, кропивою, лободою, листям городнього буряку, засмачуючи юшку круто звареним яйцем і сметаною (сироваткою, маслянкою). Так само як і червоний, щавлевий борщ у Піст готують без сала та м’яса, на олії, з грибами та рибою.

Третій різновид борщу — так званий . . . . .

Сало — найпопулярніші харчі, найцінніший у традицій­ному харчуванні продукт. Скільки побутує колоритних анек­дотів про українців і сало — не злічити. Його щедро солять і складають у дерев’яні ночви, скрині, бодні, у керамічні слоїки, скляпі трилітрові банки або підвішують у полотня­них торбах у коморі (взимку — на горищі). Солоне сало може зберігатися до двох років. Сало вживають із хлібом, огірками й часником у скоромні дні, беруть із собою в доро­гу, приварюють і споживають до картоплі чи каші. Ним можна засмажити чи затовкти рідкі страви — борщ, капус­няк, юшку.

На смаженому салі роблять яєчню. Шкварки надають чу­дового, дуже апетитного . . . . .

Сватання

“Лихо моє чубатеє – ніхто мене не сватає”

   Сватання (світанки, змовини, брання рушників, рушники, згодини, слово) — перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. Коли пара визначилася, саме час для того, щоб посли від молодого йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Колись свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М’ясниці та від Пасхи до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі ходили і його батьки, а на Закарпатті — ще й брат або сестра. Сьогодні такі моменти не є принциповими.
В Україні посередників при сватанні найчастіше називають «старостами», але трапляються також назви «сват», «посланець», «сватач», “говорун”. У старости просять, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежить і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости беруть до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.
Заздалегідь передбачаючи іронію та сарказм скептиків, мусимо наголосити: якщо й не повсюдно . . . . .

Узвар (звар, вар, киселиця, юшка, сливки) — один із найпоширеніших традиційних напоїв. Виготовляється влітку зі свіжих ягід; восени, взимку й навесні — із сушини. Сушені на сонці чи в духовці (в печі) вишні, сливи, груші, яблука абрикоси, чорницю, малину заливають окропом, парять у печі, настоюють, відціджують і споживають як відвар, так і гущу. Готують не на щодень, а для святкового столу: до різдвяної та хрещенської куті: «Кутя — на покуть, а узвар — на базар.

Узвар ставлять у красивому полив’яному глечику на по­куті разом з кутею, а поруч у миску накладали . . . . .